Гумор та іронія

В петък следобед Виктор занесе плакатите за училищния клуб в малко студио за печат в София. С него беше Нина, която участваше за първи път в подготовката. Трябваха им двайсет цветни плаката за понеделник. Сътрудничката в студиото отвори файла, погледна екрана и натисна бутона. От принтера излезе един съвсем празен лист. Виктор го вдигна към светлината: «Прекрасно! Нашият проект с най-малко детайли досега». Нина се усмихна, но не беше сигурна дали не пропуска нещо от замисъла. «Не е нарочно — обясни той. — Исках да кажа, че машината не е отпечатала нищо». Положителната дума «прекрасно» тук означаваше обратното на буквалната похвала. Тонът му беше спокоен, а разминаването с празния лист създаваше шегата. За да я разбереш, не е достатъчно да знаеш речниковото значение на думата. Трябва да свържеш казаното с това, което се случва пред говорещия. Сътрудничката провери настройките и пусна още един лист. Пак нищо. «Принтерът си взе отпуск», каза тя. Нина вече разбираше: машината не беше отпътувала никъде. Служителката представяше повредата като човешко решение за почивка. Това позволяваше и на тримата да се посмеят на неприятната ситуация. Никой не обвиняваше другия, че е неспособен. Последва и конкретно предложение: да проверят файла на втория принтер, който засега беше зает. Докато чакаха, Виктор отвори плаката на телефона си. Оказа се, че в заглавието беше написал името на собствения си клуб грешно. «Голям редактор съм, няма що», промърмори той. Този път шегата беше насочена към него самия. Нина разпозна самоиронията и предложи да проверят заедно и останалите редове. Виктор прие; не му трябваше утешение, че правописът няма значение. Трябваше му втори чифт очи, преди да отпечатат двайсет еднакви грешки. В този момент Нина каза: «Ето защо не ти дават да пишеш сам». Тя го познаваше отдавна и очакваше той да се засмее. Виктор обаче сведе поглед. «Сега не ми е за шега», отговори. Срокът го притесняваше повече, отколкото показваше. Нина не започна да доказва, че той няма чувство за хумор. «Извинявай, не исках да те засегна. Нека проверим текста», каза тя. Близостта между тях не правеше всяка закачка подходяща във всеки момент. «Шегата настрана, кой принтер ще свърши работа?», попита Виктор след малко. С тази реплика той върна разговора към задачата. Сътрудничката потвърди, че вторият принтер е освободен. Първо отпечатаха пробен лист, прочетоха го и чак тогава поръчаха останалите. Цялата поръчка струваше осемнайсет евро; това беше предварително уговорената цена, не отстъпка заради повредата. Когато излязоха, Нина попита дали може да запази празния лист. «За архива на минимализма», добави тя. Този път Виктор сам се засмя и ѝ го подаде.

У п’ятницю після обіду Віктор заніс плакати шкільного клубу до невеликої друкарської студії в Софії. З ним була Ніна, яка вперше брала участь у підготовці. До понеділка їм були потрібні двадцять кольорових плакатів. Працівниця студії відкрила файл, поглянула на екран і натиснула кнопку. З принтера вийшов зовсім чистий аркуш. Віктор підніс його до світла: «⁠Прекрасно! Наш наймінімалістичніший проєкт за весь час⁠». Ніна всміхнулася, але не була певна, чи не пропускає чогось у задумі. «⁠Це не навмисне, — пояснив він. — Я хотів сказати, що машина нічого не надрукувала⁠». Позитивне слово «⁠прекрасно⁠» тут означало протилежність буквальній похвалі. Тон був спокійний, а жарт виникав із невідповідності сказаного чистому аркушу. Щоб зрозуміти його, недостатньо знати словникове значення слова. Треба пов’язати сказане з тим, що відбувається перед очима мовця. Працівниця перевірила налаштування й запустила ще один аркуш. Знову нічого. «⁠Принтер пішов у відпустку⁠», — сказала вона. Ніна вже розуміла: машина нікуди не поїхала. Працівниця подала несправність як людське рішення відпочити. Це дозволяло всім трьом посміятися з неприємної ситуації. Ніхто не звинувачував іншого в невмінні працювати. Потім надійшла й конкретна пропозиція: перевірити файл на другому принтері, який поки що був зайнятий. Поки вони чекали, Віктор відкрив плакат на телефоні. Виявилося, що в заголовку він неправильно написав назву власного клубу. «⁠Оце так редактор із мене, нічого не скажеш⁠», — пробурмотів він. Цього разу жарт був спрямований на нього самого. Ніна розпізнала самоіронію та запропонувала разом перевірити й решту рядків. Віктор погодився: йому не потрібні були запевнення, що правопис не має значення. Йому потрібен був ще хтось, хто переглянув би текст, перш ніж друкувати двадцять однакових помилок. У цю мить Ніна сказала: «⁠Ось чому тобі не дають писати самому⁠». Вона давно його знала й очікувала, що він засміється. Та Віктор опустив очі. «⁠Мені зараз не до жартів⁠», — відповів він. Строк непокоїв його більше, ніж він показував. Ніна не стала доводити, що в нього немає почуття гумору. «⁠Вибач, я не хотіла тебе зачепити. Перевірмо текст⁠», — сказала вона. Близькі стосунки не робили кожен підкол доречним у будь-яку мить. «⁠Жарти жартами, а який принтер упорається з роботою?⁠» — невдовзі запитав Віктор. Цією реплікою він повернув розмову до завдання. Працівниця підтвердила, що другий принтер звільнився. Спершу надрукували пробний аркуш, прочитали його й лише тоді замовили решту. Усе замовлення коштувало вісімнадцять євро: це була заздалегідь узгоджена ціна, а не знижка через несправність. Коли вони виходили, Ніна запитала, чи може залишити собі чистий аркуш. «⁠Для архіву мінімалізму⁠», — додала вона. Цього разу Віктор сам засміявся й подав їй аркуш.