Від відмінків до прийменників і артикля

В упражнение за стари текстове една студентка написа, че българският е загубил падежите си през 1945 година. Преподавателят не зачерта изречението веднага. Попита как би могъл един указ да промени речта на хора, които никога не са го чели. После отвори книга от деветнадесети век. Предлозите и членуваните съществителни вече бяха там. Грешката се оказа полезна, защото смесваше две различни истории: развоя на граматиката и уреждането на правописа. Старобългарският разполага с развита падежна система. Окончанията помагат да се разпознаят отношенията между частите на изречението. При прехода към съвременния български голяма част от тези разлики постепенно отпадат. Това не е внезапно забравяне на правила. Различни форми се изравняват, а предлозите поемат важни задачи. Словоредът също участва в изграждането на смисъла, но не е свободен нито в стария, нито в новия език по един и същ начин. Сравнението трябва да се прави в изречение. Изолираната дума не винаги показва каква е връзката ѝ с останалите. В съвременния израз „книгата на брата“ предлогът въвежда отношение на принадлежност. Това не означава, че съществителното е получило нов падеж само защото пред него има „на“. Нито означава, че всеки предлог винаги има едно значение. „Пиша на брата“ изразява друга връзка, макар външно конструкциите да си приличат. Паралелно с тези промени се развива и следпоставеният определителен член. Неговата история е свързана с показателни форми. При описването ѝ е изкушаващо да се разкаже лесна история: падежите изчезнали и на тяхно място дошъл членът. Такава картина обаче прикрива разликата между граматичните задачи. Членът не показва сам по себе си същите отношения, които се изразяват с падежни окончания. Определеността и участието в изречението са свързани, но не са тъждествени понятия. Днешният език пази и следи от по-стари разграничения. Местоименията „аз“ и „мен“ не се разменят произволно. Звателните форми също остават живи, макар употребата им да зависи от думата и ситуацията. Обръщението „брате“ може да се чуе и днес, без говорещият да възстановява старобългарската граматика. Именно такива примери предпазват от крайни заключения. Когато казваме, че падежната система е ограничена, не твърдим, че всички разлики между именни форми са изчезнали без следа. В час възникна и друг въпрос: дали езикът е обеднял, след като има по-малко окончания? Преподавателят върна въпроса към обикновено изречение. Ако две конструкции позволяват да се назове една и съща връзка по различен начин, броят на окончанията не измерва богатството на мисълта. Един език може да разгърне значението чрез предлог, друг чрез окончание. Сравнението описва средства, а не подрежда общностите според тяхната предполагаема способност да мислят. Накрая студентката пренаписа своето изречение. Вече беше отделила правописната реформа от дългия граматичен развой. Тя добави, че една стара страница може да съчетава позната конструкция с непозната буква. Отпадането на тази буква при осъвременяване не бива да се представя като превод на цялата граматика. Поправката стана по-дълга от първоначалното твърдение. Но за пръв път обясняваше какво точно се е променило, какво е останало и защо тези въпроси не получават отговор с една дата. За домашна работа групата получи два съвременни примера и един стар запис. Задачата не беше да отгатне века по буквите, а да назове кои елементи носят граматичната връзка. Всяко заключение трябваше да бъде подкрепено с наблюдение върху самия текст.

У вправі зі старими текстами студентка написала, що болгарська мова втратила відмінки 1945 року. Викладач не відразу закреслив речення. Він запитав, як указ міг змінити мовлення людей, які ніколи його не читали. Потім розгорнув книжку дев’ятнадцятого століття. Прийменники й іменники з артиклями вже були там. Помилка виявилася корисною, бо змішувала дві різні історії: розвиток граматики й упорядкування правопису. Староболгарська мова має розвинену відмінкову систему. Закінчення допомагають розпізнавати відношення між частинами речення. Під час переходу до сучасної болгарської значна частина цих відмінностей поступово зникає. Це не раптове забування правил. Різні форми вирівнюються, а прийменники перебирають важливі функції. Порядок слів теж бере участь у творенні змісту, однак свобода словопорядку в старій і новій мові не є однаковою. Порівнювати слід у межах речення. Окреме слово не завжди показує свій зв’язок з іншими словами. У сучасному вислові «⁠книгата на брата⁠» прийменник виражає належність. Це не означає, що іменник отримав новий відмінок лише тому, що перед ним стоїть «⁠на⁠». Так само не кожен прийменник завжди має одне значення. «⁠Пиша на брата⁠» виражає інше відношення, хоча зовні конструкції схожі. Паралельно із цими змінами розвивається постпозитивний означений артикль. Його історія пов’язана із вказівними формами. Описуючи її, легко спокуситися простим поясненням: відмінки зникли, а на їхнє місце прийшов артикль. Проте така картина приховує різницю між граматичними функціями. Сам артикль не виражає тих самих відношень, що й відмінкові закінчення. Означеність і роль слова в реченні — пов’язані, але не тотожні поняття. Сучасна мова зберігає і сліди давніших розрізнень. Займенники «⁠аз⁠» і «⁠мен⁠» не можна довільно міняти місцями. Кличні форми теж живі, хоча їх уживання залежить від слова й ситуації. Звертання «⁠брате⁠» можна почути й сьогодні, і це не означає, що мовець відновлює староболгарську граматику. Саме такі приклади застерігають від крайніх висновків. Обмеження відмінкової системи не означає, що всі розрізнення між іменними формами безслідно зникли. На занятті виникло й інше питання: чи збідніла мова, маючи менше закінчень? Викладач повернув розмову до звичайного речення. Якщо дві конструкції дають змогу по-різному назвати те саме відношення, кількість закінчень не вимірює багатства думки. Одна мова може передавати значення прийменником, інша — закінченням. Порівняння описує засоби, а не ранжує спільноти за їхньою уявною здатністю мислити. Насамкінець студентка переписала своє речення. Тепер вона відокремила реформу правопису від тривалого граматичного розвитку. Вона додала, що стара сторінка може поєднувати знайому конструкцію з незнайомою літерою. Усунення цієї літери під час осучаснення не слід подавати як переклад усієї граматики. Виправлення стало довшим за початкове твердження. Але вперше воно пояснювало, що саме змінилося, що залишилося і чому на ці питання не можна відповісти однією датою. На домашнє завдання група отримала два сучасні приклади й один старий запис. Треба було не вгадати століття за літерами, а назвати елементи, які виражають граматичний зв’язок. Кожен висновок мав спиратися на спостереження над самим текстом.