Родопські діалекти

Когато Елена пристига в родопското село, в раницата ѝ има диктофон, тетрадка и три еднакви чаши. Тя иска да проучи как местните хора назовават познат предмет, поставен на различно разстояние. Домакинята ѝ Райна веднага намира слабото място на замисъла: «Ти ще гледаш чашите, а аз ще гледам теб. После как ще разбереш за кое съм говорила?». Елена е подготвила въпроси за езика, но първо получава въпрос за собствения си метод. Оставя диктофона на масата и започва отначало. В част от родопските говори членуването различава три реда, свързвани с елементите «с», «т» и «н». Обикновено те се описват чрез близост до говорещия, неутрално посочване и отдалеченост. Но една кратка схема не представя всички местни употреби. Конкретните форми се различават, а отношението между пространство и разговор не се свежда до измерване с линийка. Елена трябва да провери какво означава всяка форма именно тук. Затова не подава на Райна списък с готови отговори и не иска от нея да говори като хората в съседно село. При първия опит чашата стои до прозореца. При втория е до Райна, а при третия — до гостенката. Двете жени си разменят местата. Ако Елена отбележи само разстоянието от микрофона, ще пропусне най-важното: къде е говорещият и накъде насочва вниманието. Ето защо в тетрадката се появяват стрели, а не само думи. Към всеки откъс има описание на разположението, жеста и въпроса, който го е предизвикал. Без тези сведения звукът би оцелял, но отговорът би загубил част от смисъла си. После Райна разказва за стара съседка, която вече не живее в селото. В разказа отново се появява форма, привлякла вниманието на Елена. Тя не бърза да я приравни с близката чаша. Дали става дума за пространствено посочване, за припомнен контекст или за друга местна употреба? Тетрадката приема въпроса, без да го превръща в обобщение. Елена иска още примери и отделя наблюдението от обяснението му. Това е по-бавно от попълването на таблица, но предпазва от красива схема, изградена върху погрешно разбран отговор. Вечерта подготвят книжовни преразкази за изложба в читалището. Книжовният член сам по себе си не възпроизвежда трите реда. Понякога се налага да се добави «този тук» или «онзи там». Друг път подобно допълнение би натрапило пространствен смисъл, който записът не доказва. Райна настоява да чуе и оригинала, и преразказа. «Да не излезе, че си ми преместила масата», казва тя. Шегата за мебелите се оказва точна забележка за превода: с допълнение можем да възстановим разлика, но можем и да измислим такава. На следващата сутрин Елена преименува папката. Вместо «Родопското членуване» написва името на селището и датата. Така заглавието вече отговаря на обема на материала. Тя е научила нещо за една местна система и за двете жени, които я обсъждат, но не е описала всички говори в планината. Трите чаши се връщат в шкафа. Стрелите остават в тетрадката, защото микрофонът не вижда накъде сочи ръката. За да разберем записа, понякога трябва да знаем и какво не е успял да запише. Райна прочита новото заглавие и предлага да прибавят имената на участничките. Не защото двете са представителки на всички жени в района, а защото разговорът е бил съвместна работа. Тя е поправила въпрос, подсказала е кога чашите пречат и е настояла да чуе преразказа. В описанието остава и този принос. Така местният носител не е само източник на форми, а човек, който помага да се определи какво всъщност показват те. Без неговата обратна връзка и най-ясният запис може да бъде разчетен погрешно.

Коли Олена приїжджає в родопське село, у неї в рюкзаку є диктофон, блокнот і три однакові склянки. Вона хоче вивчити, як місцеві жителі називають знайомий предмет, розміщений на різній відстані. Її господиня Райна одразу знаходить слабке місце плану: «⁠Ти дивитимешся на склянки, а я — на тебе. Як потім зрозумієш, про що я говорила?⁠». Олена підготувала питання про мову, але спочатку вона отримує питання про власну методику. Вона залишає диктофон на столі й починає спочатку. У деяких родопських говірках система артиклів розрізняє три ряди форм, пов’язані з елементами «⁠с⁠», «⁠т⁠» і «⁠н⁠». Зазвичай вони описуються близькістю до мовця, нейтральним вказуванням і віддаленістю. Але короткий опис не відображає всіх місцевих уживань. Конкретні форми різняться, а співвідношення між простором і розмовою не зводиться до вимірювання лінійкою. Олені потрібно перевірити, що означає кожна форма саме тут. Тому вона не дає Райні список готових відповідей і не просить її говорити, як люди в сусідньому селі. Під час першої спроби склянка стоїть біля вікна. У другому випадку — біля Райни, а в третьому — біля гості. Дві жінки міняються місцями. Якщо Олена буде відзначати лише відстань до мікрофона, вона пропустить найголовніше: де перебуває мовчиня і куди вона спрямовує увагу. Тому в зошиті з’являються стрілочки, а не просто слова. Кожний уривок супроводжується описом обстановки, жесту та запитання, яке викликало його. Без цієї інформації звук зберігся б, але відповідь втратила б частину свого сенсу. Далі Райна розповідає про стару сусідку, яка вже не живе в селі. Форма, яка привернула увагу Олени, знову з’являється в оповіданні. Вона не поспішає прирівнювати її до прикладу з близькою склянкою. Це просторове вказування, відновлений у пам’яті контекст чи інше місцеве вживання? Блокнот приймає запитання, не перетворюючи його на узагальнення. Олена просить навести більше прикладів і відділяє спостереження від його пояснення. Це повільніше, ніж заповнення таблиці, але це запобігає гарній схемі, побудованій на неправильно зрозумілій відповіді. Увечері готують літературні перекази для виставки в будинку культури. Сам по собі артикль літературної мови не відтворює трьох рядів форм. Іноді необхідно додати «⁠този тук⁠» або «⁠онзи там⁠». В інших випадках таке доповнення нав’язувало б просторове значення, яке не підтверджується записом. Райна наполягає на тому, щоб почути і оригінал, і переказ. «⁠Щоб не виявилося, що ти пересунула мій стіл⁠», каже вона. Жарт про меблі виявляється влучним зауваженням про переклад: за допомогою додавання ми можемо відновити різницю, але ми можемо її і вигадати. Наступного ранку Олена перейменувала папку. Замість «⁠Родопська система артиклів⁠» пише назву населеного пункту та дату. Таким чином, назва вже відповідає обсягу зібраного матеріалу. Вона дещо дізналася про місцеву систему та двох жінок, які її обговорюють, але вона не описала всіх говірок у горах. Три склянки повертаються в шафу. Стрілки залишаються в блокноті, тому що мікрофон не бачить, куди вказує рука. Щоб зрозуміти запис, іноді нам також потрібно знати, що не вдалося записати. Райна прочитала нову назву й запропонувала додати імена учасниць. Не тому, що вони представниці всіх жінок у цьому районі, а тому, що розмова була спільною. Вона виправляла питання, підказувала, коли склянки заважають, і наполягала на тому, щоб почути переказ. Цей внесок також залишається в описі. Таким чином, носій мови є не тільки джерелом форм, а й особою, яка допомагає визначити, що вони насправді показують. Без зворотного зв’язку навіть найчіткіший запис може бути неправильно прочитаний.