Габровський гумор

Когато Елена ме покани на вечер за габровски хумор в кварталното читалище, поканата се състоеше от три думи: «Ела. Ще икономисваме». Попитах какво. Тя отвърна, че отговорът е четвърта дума, а бюджетът за покани вече е изчерпан. Елена е от Габрово и обича да разказва шеги най-вече за себе си. Аз съм от София и още на вратата обясних, че не виждам смисъл да пътувам през половината град заради икономия. «Значи сме започнали успешно — каза тя. — Имаме и първото оплакване». Входът беше два евро. До кутията за билети имаше бележка: «Усмивките не се връщат като ресто». Оказа се, че парите са за хартия и осветление на клуба, а не за някаква тайнствена печалба. Един посетител попита дали може да дойде само за половината програма. Елена му предложи половин стол. Той я погледна, тя го погледна и двамата се засмяха. Столът, разбира се, си остана цял. Точно това разминаване между търговска точност и невъзможно предложение отвори вечерта. Първият участник разказа как написал списък на всички излишни разходи. Купил си специален тефтер, два цветни молива и линия, за да ги подчертае правилно. Накрая му останали пари само за надписа на първата страница: «Не купувай излишни неща». Някой отзад попита дали има продажба на такива тефтери. Разказвачът отвърна, че работи по въпроса, но първо трябва да си купи втори тефтер за приходите. Най-силно се смяха двама души, които току-що бяха снимали списъка му. После дойде моят ред. Признах, че за да спестя пет цента от печат, съм пренареждал поканата ни четирисет минути. Елена не ме попита колко струва времето ми. Тя попита дали поне съм оставил място за датата. Не бях. На екрана се виждаше прекрасно подредено съобщение за събитие, което можеше да се случи кога да е. За първи път през тази вечер не търсех къде е поантата: стоях в нея с телефона в ръка. До мен седеше момиче, което учеше български. То попита дали габровци наистина правят всичко това. Елена отвърна, че ако всяка шега беше факт, градът отдавна щял да има нужда от съвсем друга карта. После обясни спокойно: тук дребната грижа за разходите се увеличава, докато стане невъзможна. Разпознаваме навика и се смеем на размера му. Разказът не е анкета и не ни дава право да отказваме щедрост на непознат човек само заради родния му град. Момичето кимна, а после попита къде е датата върху моята покана. Към края стана ясно, че най-добрите реплики не се прицелват в онзи, който най-трудно би отговорил. Говорещият включва себе си в смешната ситуация и оставя на другите възможност да му възразят. Това не прави всяка шега безобидна: понякога и уж приятелски думи натежават. Затова Елена следеше лицето на събеседника, а не само смеха в залата. Когато един гост замлъкна, тя смени темата. Един възрастен мъж добави, че в неговото семейство пестят най-вече похвалите. После благодари на всички участници поименно. Получи се хубаво противоречие: обявената пестеливост направи щедрия жест още по-видим. Никой не го попита за паспорта му. За тази шега родното място нямаше значение. На излизане попитах дали догодина пак ще икономисваме. «Не знам — каза Елена. — Засега не успяхме да спестим нито един стол». Изпратих ѝ поправената покана с дата, час и адрес. Тя отговори само с усмивка. Този път не настоявах за четвърта дума.

Коли Олена запросила мене на вечір габровського гумору в мікрорайонному будинку культури, запрошення складалося з трьох болгарських слів: «⁠Приходь. Будемо заощаджувати⁠». Я запитав, на чому. Вона відповіла, що відповідь буде четвертим словом, а бюджет запрошення вже закінчився. Олена родом з Габрово і любить розповідати анекдоти перш за все про себе. Я із Софії, і біля дверей я пояснив, що не бачу сенсу їхати півміста, щоб заощадити. «⁠Тож ми добре почали⁠», — сказала вона. «⁠Ми вже маємо першу скаргу⁠». Вхід коштував два євро. Біля квиткової каси була записка: «⁠Посмішки не повертаються як здача⁠». Виявилося, що гроші пішли на папір і освітлення клубу, а не на якийсь таємничий прибуток. Відвідувач запитав, чи може він відвідати лише половину програми. Олена запропонувала йому половину стільця. Він дивився на неї, вона дивилася на нього, і вони обоє сміялися. Стілець, звичайно, залишився цілим. Ця невідповідність між комерційною точністю та неможливою пропозицією відкрила вечір. Перший учасник розповів нам, як він перерахував усі свої непотрібні витрати. Він купив спеціальний зошит, два кольорові олівці та лінійку, щоб правильно їх підкреслити. Зрештою грошей у нього вистачило лише на заголовок на першій сторінці: «⁠Не купуй непотрібних речей⁠». Хтось ззаду запитав, чи продаються такі зошити. Оповідач сказав, що працює над цим, але спочатку потрібно купити другий зошит для обліку доходів. Двоє людей, які щойно сфотографували його список, розсміялися найголосніше. Потім настала моя черга. Я зізнався, що, щоб заощадити п’ять центів на друку, я витратив сорок хвилин на переверстування нашого запрошення. Олена не питала, скільки коштує мій час. Вона запитала, чи залишив я хоча б місце для дати. Не залишив. На екрані було красиво оформлене повідомлення про подію, яка могла статися будь-коли. Вперше того вечора мені не довелося шукати дотепну кінцівку: я стояв у ній з телефоном у руці. Поруч зі мною сиділа дівчина, яка вивчала болгарську мову. Вона запитала, чи справді люди в Габрово робили все це. Олена відповіла, що якби всі жарти були правдою, місту давно б потрібна була зовсім інша карта. Тоді вона спокійно пояснила: тут дрібну турботу про витрати перебільшують аж до неможливого. Ми впізнаємо цю звичку і сміємося над її масштабами. Історія не є опитуванням і не дає нам права вважати незнайому людину нездатною на щедрість лише через її рідне місто. Дівчина кивнула, а потім запитала, де дата вказана на моєму запрошенні. Наприкінці стало зрозуміло, що найкращі репліки не спрямовані на людину, яка найменше здатна відповісти. Доповідач включає себе в комічну ситуацію і залишає іншим можливість не погоджуватися. Це не робить кожен жарт нешкідливим: навіть нібито дружні слова іноді можуть мати велику вагу. Тому Олена спостерігала за обличчям іншої людини, а також прислухалася до сміху в кімнаті. Коли один гість замовк, вона змінила тему. Літній чоловік додав, що його родина в основному економила на похвалі. Потім подякував кожному учаснику поіменно. Це створило приємне протиріччя: проголошена ощадливість зробила щедрий жест ще помітнішим. Його паспорта ніхто не питав. Його місце народження не мало жодного відношення до цього жарту. На виході я запитав, чи будемо ми знову економити наступного року. — Не знаю, — сказала Олена. «⁠Поки що нам не вдалося заощадити бодай один стілець⁠». Я надіслав їй виправлене запрошення з датою, часом і адресою. Вона відповіла лише усмішкою. Цього разу я не став наполягати на четвертому слові.