Переклад ідіом

На работилница за превод в Пловдив участниците получават кратък оригинален разказ. В него млада фотографка предлага на съседите да съберат снимки от стария двор. Един съсед я предупреждава да подхожда «с едно наум». Той не ѝ забранява нищо и не я обвинява в наивност. По-скоро ѝ напомня, че хората помнят едни и същи събития различно. Преводът трябва да запази това меко предупреждение. Ако го превърне в рязко «Не вярвай на никого», събеседникът ще стане друг човек. Първият участник търси идиома за идиомата. Той отваря няколко речника и записва всички съответствия. Вторият започва с въпроса какво прави репликата в сцената. Третата участничка предлага спокойна перифраза: нека фотографката проверява разказите, без да отхвърля хората. Нито един от трите подхода не е автоматично победител. Речникът дава възможности, но не знае дали героят говори с приятел, с дете или с непознат. Тъкмо този контекст решава кое съответствие е уместно. В следващия абзац възниква по-труден проблем. Съседка казва, че някой «хвърля прах в очите» с прекалено красиви истории. Фотографката поглежда прашните снимки и отговаря, че поне снимките наистина имат нужда от почистване. Буквалният прах продължава преносния образ. Възможно е езикът на превода да има идиома за заблуждаване, в която прах изобщо не участва. Ако преводачът я избере механично, отговорът за снимките ще изгуби опората си. Читателят ще види смяна на темата вместо тиха шега. Ръководителката предлага три пътя. Може да се потърси израз, който пази и заблудата, и праха. Може да се промени образът в двете реплики, ако новият е естествен и не противоречи на сцената. Може и да се запази по-пряка форма, последвана от ненатрапчиво пояснение. За всяко решение има цена. Пояснението забавя шегата; новият образ може да изисква друг предмет; пряката форма може да звучи чуждо. Затова участниците трябва да прочетат не само спорната дума, а цялата сцена. После групата сравнява два английски варианта на «Мери си приказките». Единият звучи като заплаха, другият — като приятелски съвет. В оригинала по-възрастна съседка говори на племенницата си, преди тя да поиска разрешение за изложбата. Не иска да я уплаши, а да ѝ помогне да не обещае нещо неизпълнимо. Участниците избират по-мекия вариант. Те не го обявяват за единствения верен превод на израза. В друга сцена, с друг глас и друго отношение, по-рязкото решение би могло да се окаже точно. Накрая всеки предава превод и кратка бележка за едно свое решение. Бележката назовава ефекта, който е запазен, и онова, което е изгубено. Не е нужно да защитава всяка дума. Важно е да покаже, че изборът е съзнателен. Ръководителката завършва с въпрос: «Ако героят прочете превода, ще познае ли начина, по който се отнася към другите?». Отговорът не отменя речника и не оправдава произвола. Той напомня, че идиомата е част от човешко действие. Преводът трябва да позволи на това действие да се случи и на другия език. При проверката двойките разменят преводите си. Всеки трябва да опише героя само по превода на партньора: предпазлив ли е, доброжелателен ли е, говори ли от позиция на превъзходство. Ако описанията се разминават с оригинала, причината невинаги е в идиомата. Може да е в глагола, обръщението или прекалено рязкото отрицание. Затова прегледът трябва да обхване и съседните думи. Понякога една мека частица възстановява отношението по-добре от цяла страница обяснения за културните различия.

На перекладацькому занятті в Пловдиві учасники отримують коротке оригінальне оповідання. У ньому молода фотографка пропонує сусідам зібрати фотографії їхнього старого двору. Один із сусідів радить їй діяти «⁠із застереженнями⁠». Він нічого не забороняє і не звинувачує її в наївності. Скоріше він нагадує їй, що люди по-різному пам’ятають ті самі події. Переклад повинен зберегти це м’яке застереження. Якщо це стане різким «⁠Не довіряй нікому⁠», сусід стане іншою людиною. Перший учасник шукає ідіому, яка відповідає цій ідіомі. Він відкриває кілька словників і записує всі відповідники. Другий починає із запитання, яку роль відіграє репліка в сцені. Третя учасниця пропонує спокійну перифразу: фотографка має перевіряти розповіді, не відкидаючи людей. Жоден із трьох підходів не виграє автоматично. Словник пропонує можливості, але він не знає, чи персонаж звертається до друга, дитини чи незнайомця. Цей контекст визначає, який еквівалент підходить. Наступний абзац ставить складніше завдання. Сусідка каже, що хтось «⁠пускає людям пил в очі⁠» надто красивими історіями. Фотографка дивиться на запорошені фотографії і відповідає, що принаймні фотографії дійсно потребують очищення. Буквальний пил продовжує переносний образ. Цільова мова може мати ідіому для введення людей в оману, яка взагалі не містить пилу. Якщо перекладач обирає її механічно, відповідь про фотографії втрачає свою основу. Читач побачить зміну теми замість тихого жарту. Керівниця заняття пропонує три шляхи. Вони можуть шукати вираз, який зберігає і обман, і пил. Вони можуть змінити образ в обох репліках, за умови, що новий звучить природно та відповідає сцені. Або вони можуть зберегти більш прямі формулювання з наступним ненав’язливим поясненням. Кожне рішення має свою вартість. Пояснення уповільнює жарт; для нового образу може знадобитися інший об'єкт; пряме формулювання може здатися іноземним. Тому учасникам потрібно прочитати всю сцену, а не лише спірне слово. Потім група порівнює два англійські варіанти «⁠Мери си приказките⁠». Один звучить як погроза, другий — як дружня порада. В оригіналі старша сусідка розмовляє зі своєю племінницею перед тим, як племінниця просить дозволу на виставку. Вона хоче допомогти їй не обіцяти неможливого, а не лякати її. Учасники обирають м’якший варіант. Вони не оголошують його єдиним правильним перекладом вислову. В іншій сцені, з іншим голосом і стосунками, різкіше рішення може бути точним. Наприкінці кожен учасник подає переклад і коротку замітку про одне рішення. Примітка називає ефект, що зберігся, і те, що було втрачено. Не потрібно захищати кожне слово. Це повинно показати, що вибір був свідомим. Керівниця завершує запитанням: «⁠Якби герой прочитав переклад, чи впізнав би він, як ставиться до інших?⁠» Відповідь не замінює словник і не виправдовує довільних змін. Це нагадує нам, що ідіома є частиною людських дій. Переклад має давати змогу здійснити цю дію й іншою мовою. Під час перевірки пари обмінюються перекладами. Кожна людина описує персонажа, використовуючи лише версію свого партнера: чи він обережний, доброзичливий, чи говорить зверхньо? Якщо описи відрізняються від оригіналу, не завжди причиною є ідіома. Це може бути дієслово, форма звернення або надмірно різке заперечення. Тому перевірка має охоплювати й сусідні слова. Іноді одна м’яка частка відновлює стосунки краще, ніж ціла сторінка, що пояснює культурні відмінності.